Довго ще Чепіги балакали, виводили себе, ганьбили громадян і все прохали «списати їм бумагу», нарешті попрощалися, запевнившись, що я їм нічого не напишу.
Минула зима. На теплого Олексія Іван Чепіга знов прийшов до мене й каже:
— Скрізь, пане, ходили, в самій Полтаві були, нічого не здобули, тільки кешені витрусили, скрізь чули те, що й ви радили; приходиться виселятися з батьківщини… Знати, така вже лиха доля нам судилася.
— Я-ж вам і тоді казав.
— А ми, дурні, не поняли віри; сподівалися, що в Полтаві діло перевернемо грошима, гроші протринькали, а здобулися — шилом патоки… Кажуть нам: «громада ще нічого не заподіяла, тільки ще похваляється», — так що-ж! хіба ждати, доки заподіє!… Ми ото думали і стали на тому: громада наша — звір лютий; а од звіря — сказано — тікай необзир: ми з братом приміркували — вибратися з села та сісти власним хутором на одшибі…
— Час добрий!
— Спасибіг, пане! так ми знов до вас. Під хутір ми вибрали оту нашу пісчугу, що під вашим лісом… так чи не буде од вас якої перепони?
— Не може бути; земля ваша власна, предківська, вільно вам орудувати нею по уподобі, нікого не питаючи.
— Так-то так, але-ж — хто питає, той не блудить… Так благословіть, пане, на сусідство!
— Благословляю!.. Ну, тільки прохатиму й я вас: живіть по-сусідськи, щоб нам не довелося сваритися.
— Крий боже, паночку! Не дурні-ж ми, тямимо, що з добрим сусідою черствий хліб смачніший за буханець. Нехай нам і руки повсихають, коли ми з лихою думкою хоч пучкою доторкнемся до вашого до-
