бра; самі його оберегатимемо й доглядатимемо. А обживемося на новому кишлі, так вам і лісника не треба буде; на що він? Ми ваша сторожа.
— Спасибіг на сьому слові, Іване! Пам'ятай-же свою добру обіцянку.
— Моє слово не циганське! І вмру — не забуду його.
— Гаразд.
За лісника в мене коло того гаю, що був у головах Чепіжиної пісчуги, служив Онисько Вертихвіст; чоловік — просто золота голова, коли-б не такий внадливий до шкляного бога, а то було, як забереться до Лейби, так днів три без просипу крумсає. Мені з того шкода не геть велика, але за-для Ониськової сем'ї Лейбина хата вельми шкодила: заслуженина переходила в Лейбину кешеню, і коли п'яний Онисько прийде до господи, так вже без великого бешкету не обійдеться: усі шибки у вікнах поб'є; горшки, миски, глечики — усе череп'я потрощить, часом і піч розверне; а жінка дивиться та мовчки сльози ковтає, нарешті не втерпить і почне ганити чоловіка. Онисько — неначе того тільки й ждав!… Підніметься така колотнеча, що сусіди мусять розборонити й звязати Ониська. Приведуть звязаного до мене, я його в комору, доки не вийде з його хміль. Почну, було, тверезого вже усовіщувати; плаче чоловік, присягається, що не питиме, до віку й чарки в руки не візьме. Місяць-другий справді не п'є, а потім як вчистить, так ще гірше! Добре було, коли иншим разом Онисьчиха заздалегідь спостереже, шо «на Ониська находить», вона, скоро Онисько до Лейби, прибіжить до мене, а я людей в шинок, вони Ониська на віз та комору: перенудиться він день-другий, а на третій — і байдуже; хоч вал з його вали!… А вже що за вірний лісник був з його, так і не сказати; лісу доглядав, наче свого ока: дерева любив, наче мати сина. Було хто зрубає в гущавині дубка-однолітка на
