занозу, він і те помітить — прийде й скаже: «Поруб є». Тим-то я й держав Ониська, не вважаючи, що він запиває.
Скоро прочув Онисько, що Чепіги переносяться в сусіди до мого лісу — приходить до мене такий охмарений, суворий; погляду з землі не зведе. Я гадав, що поруб йому скоєно великий і кажу:
— Мабуть у тебе в гаю велика косовиця?
— Доки що — бог милував, — відповів він суворо, — а хто його зна, то далі буде: люди від себе злодіїв женуть геть, а ми їх закликаємо до себе в сусіди! Де се в світі видано, щоб отаких злодіяк — як Чепіженки — пустити окукоблюватися під самим лісом!.. Наче не відаєте, що вони стельмахи і живуть з краденого… Ось побачите, якого ви з ними лиха наживете: залізуть вони вам в печінки! Не вдержиться у нас в гаю ні дубина, ні березина; повикрадають на обіддя та на маточини.
Я усміхнувся собі в уса й кажу:
— Всього не викрадуть: ти-ж стерегтимеш…
— Від таких чортів не встереже й сам найстарший чортячий старшина! Ні вже, пане, як собі знаєте: або я вам більше не лісник, або не буде моєї вини, коли Чепіженки стригтимуть ваш гай. Я кажу: не пускать було їх під лісом сусідити; не послухали моєї поради, самі тепер — як знаєте.
Став я доводити Ониськові, що чи згодився-б я на те, щоб Чепіги сідали хутором у мене під носом, чи ні, — їм про те байдуже; бо нема за мною права втручатися до їх у справи; земля їх власна й ніхто не може заборонити їм сісти на ній хутором. Але Онисько й слухати не хотів, своє твердив:
— Без вашої волі вони-б не посміли; у них є инша земля на тім боці села; от — і нехай там таборують.
— А коли їм тут подобається?
