— Се вже наше діло… громадським звичаєм осудимо їх.
— Під різки?
— Може й під шилягу; в зуби їм нічого дивитися.
— Нехай вже його, — озвався Іван, указуючи на брата, — а мене-ж за що? я не крав.
— У вас одна душа! Як ви, пане, цінуєте шкоду?
— Та я… біг з ними, коли каються, нехай на школу дадуть карбованця…
— Господь з вами, пане! — перебив мене Онисько: — за такі два грабки, кому й не треба, дасть п'ять карбованців.
— Ну то вже панська воля, — мовив старшина, — а за крадіжку наше діло; ведіть, хлопці, обох їх до волости, та у хурдигу, а по обідах зберемо громаду.
Чепіг повели.
Старшина дав мені слово, що ні під різки, ні під шилягу Чепіг не положать.
Другого дня ранком треба було мені в село на базар: ледве наблизився я до базару — чую:
— По дрова! по обіддя! по грабину!
Бачу — обидва Чепіженки з скрученими назад руками, у кожного на шиї теліпається по грудях чимале поліно грабини; два десятники ведуть Чепіг на налигачах, передує їм Онисько і всі троє, що сили є, гукають:
— По дерево! по обіддя! по грабину!
За Чепігами трохи не все село: глузування, регіт, наруга… З-поміж підлітків вискочить одно та до Чепіг, забігши спереду:
— Яка ціна на грабину? — й висолопить язика. За ним друге:
— Де купували грабину?
А далі цілим хором: «Чепіги злодії! Чепіги злодії!»
Онисько підійшов до мене, спершу усміхнувся, а далі, глянувши на мою сувору твар, каже:
