Іван німо дивився та трусився.
Я до Венедикта:
— Отак ти своє слово шануєш?
— Я вам, пане, ніякого слова не давав; то Іван вам присягався, а я тоді мовчав.
Іван прожогом схопився з ослона й крикнув:
— Не бреши, дияволе! винись! винись! — і з сим словом вхопив брата за груди й повалив на долівку до моїх ніг.
— Що-ж його діяти? — кажу собі на думці, — позивати — тільки час теряти; суд нехай і вдесятеро присудить мені за ті грабки, то що з того? Заплатити Чепігам ні з чого; а грабувати та цінувати — у мене духу не стане… Простить не можна: люди скажуть — пан дурний.
Глянув я на Ониська: очі у його горять, наче у сіроманця, зубами скреготить.
— Простіть, пане, на сей раз; більш не будемо, — просяться Чепіги.
— Як-то можна прощати, — озвався замісць мене старшина, — не можна прощать.
— А може вони справді покаються, — кажу я.
— Не з тих вони, що каються; їх рід злодійський.
— Покаємось і закаємось, простіть, — просяться Чепиги.
Я мовчав і ладен був простити.
— Я не прощу, ми не простимо! — суворо озвався старшина, — пан за свою шкоду як собі хоче; нехай прощає, його діло, а я за крадіжку не прощу: на те я й старшина, щоб пильнував над злодіями та не давав їм чужим добром живитися.
— Ми піввідра могорича поставимо, — мовив Іван.
— Ми злодійського могорича не п'ємо, — відповів гордовито старшина.
— Як-же ви їх покараєте? — питаю старшини.
— В дві руки шилягою їх! — озвався Онисько.
