— Я й то без рушниці і не ступлю; та що вона поможе? заким я прицілюся в одну собаку — останні мене з ніг звалять і на шматки рознесуть… Хіба-б зібрати людей, — старшину…
— Ні, не підстерігши — не годиться ґвалтовно сором робити…
Час ішов; шкода в гаю не затихала; хоч як сочив Онисько, а не злапав злодія. Взяла мене досада, а Онисько просто озвірився.
Розпитую я у громадян: на кого вони гадають? Усі в один голос:
— Тут і гадати не треба: ніхто, як не Чепіги.
Покликав я Івана Чепігу:
— Чув, Іване, — шкода у мене в лісі?..
— Чув, та ще й шкода велика! І яка отсе анахтемська душа! от коли-б залапать: просто — налигач на шию та на суху осину!
— А ти, Іване, про своє слово не забув?
— Щоб по-сусідськи жити? Та нехай мене бог забуде! я перший готов з Ониськом вартувати, щоб злапати того гаспидського злодія.
— Гляди, Іване, щоб часом не довелося тобі в сірка очей позичати.
— Та нехай мене зараз отут земля проковтне, коли я… жінкою, дітьми заприсягну, що й нога моя у вашому лісі не була.
Балакаємо собі любенько, аж зирк! — Онисько з двома чоловіками ведуть звязаного Венедикта Чепігу.
Іван — сполотнів, зімлів, на ногах не встояв і, присівши, затрусився, наче з пропасниці.
Уночі хтось зрубав два грабки на обіддя. Онисько, не кажучи мені ні слова, взяв старшину, сторонніх людей да на хутор до Чепіг, саме в ту годину, коли Іван був у мене. В клуні, в сіні, витрусили мої грабки,
— Що скажеш тепер, Іване? — спитав я.
