Тумани вічно і сніги годують;
Та моїх сліз ніхто не підкріпляє,
А серце доси з болю завмірає.
Батьків кохання, пестощі діточі,
Богатий двір у сонішній країні,
Промінні дні і тихі добрі ночі…
Святий спокій, що в кожній все годині
Всюди, куди ступила я ногою,
Крилом своїм сторожив надомною.
Три гарні доньки були ми у хаті,
Першу мене хотіли люди брати;
Літа щасливі, достатки богаті,
Хтож знав що й инше щастя можна знати?
Ти друже тайну влив у мої груди,
Якої в Литві ще не знали люди!
Про Бога святого, про ангельські хори,
Про брацтва, що віру правдиву голосять,
Про церкви, народом залиті притвори,
Про князів, що ласки дівочої просять,
Що ніжні в коханню як тиха молитва,
А в гніві жостокі, як крівава битва.
Де люди, що кинуть туземну долину,
З душею розкішно у небі буяють.
Я передчувала ту ясну країну
І вірила в щастя небесного раю,
І з того то часу в злу й добру годину,
Думками невпинно у засвіти лину.
