Гомонить брацтво. Збірається рада,
Вожда не видно; Гальбан увихаєсь,
В каплиці, в замку Конрада не має.
Деж він? Невже біля вежі блукає?
Браття всю ніч слідили його пильно;
Всі вони знають: коли день конає,
І нічні тіни стануть напливати,
Він понад тихі води йде блукати,
Або під мурами вежі клякає,
І плащем вкритий жде білої зорі.
Здалека сяє наче стать камінна
І сон його за ніч всю не знімає…
Буває, голос пустельниці чути,
Він їй тихцем тоді відповідає;
Та для братів чуже тут кожне слово;
Но видно, як начільник блеском сяє,
А Конрад руку в гору піднімає,
Мабуть преважні там ведуть розмови.
Пісня з вежі.
Хтож мої слези счислить і зітхання?
Невже такі роки я тут ридала,
Невже на грудь лягли такі страдання,
Що від зітхань решітка ржава стала?
Де слеза кане, у камінню гине,
Неначе в серці доброї людини.
Вогню святого в замку Свенторога[1],
Жреці побожні день і ніч пильнують;
Джерело вічне на горі Мендоґа,
