І поневолі пісонька дитинна…
Геть із піснями! Годі нарікати!
З тобою, любий, разом ми прожили
Минучу хвилю, та тої хвилини
Не проміняю із людьми за віки,
Що у нуді та скуці переплили!
Тиж сам казав, що ті буденні люди
То слимаки, що в багнах потопають;
Ледви раз в рік, що їх бурун негоди
Кине на верх, на каламутні води,
Тоді вони відітхнуть, в небо глянуть
І знов на дно у темінь вічну кануть.
Ні, я такого щастя не бажаю!
В батьківщині, у моїм тихім раю
Серед подруг веселої громади
Не знала я ні щастя ні розради.
Чоло моє задума тиха крила,
А я зітхала, плакала й тужила.
Нераз, було, з левади я втікала,
І на високому горбі ставала,
Та думала: коби ті пташенята
Дали мені на мить свої крильцята,
Линулаб з ними над ліси, долини
І назбірала незабудьки сині;
Потім летілаб, де не гляне око —
Гень, гень над хмари високо, високо.
Ти вчув мене! І ти крильми буркута,
Царю всіх птиць, підніс мене до себе!
Тепер птичок я о ніщо не прошу:
