Куди летіти, цьому по розкоші,
Хто Бога знав могучого на небі,
А тут могучу полюбив людину?
Конрад.
Могучість! Знов могучість, моя мила!
А ми для неї стогнемо в неволі!
Ще кілька днів, минуться наші болі,
Днів кілька — чейже видержати сила.
Сталося! Будуть вороги дрожати,
Бо Конрад плакав — щоби мордувати.
По що прийшла ти тут, моя небого!
З монастиря, з країни супокою?
Тебеж віддав я на прислугу Бога,
Не кращеж було у свячених мурах,
В тиші ридати, умірать в спокою,
Як тут в країні ложі і розбою
Конати й очі сумні відкривати
І з за решітки милостині ждати…
Я все те бачу і все те я знаю,
Гляджу і разом з тобою ридаю,
Подалік стою й клену свою душу,
Що в ній останків почувань не зглушу.
Голос з вежі.
Як докоряєш, не приходь ніколи,
А як прийдеш, даремно будеш ждати,
Не вчуєш слова. Вікно зачиняю,
Спускаюсь знову в темну домовину
