Або як світло вечером погасне,
Зачинь вікно. я мабуть вже не верну…
Пращай!“
Пішов і счез. А на вежі Альдона
Дивилася ще довго у віконце;
Згасає днина, вже заходить сонце,
А у вікні ще довго стать стояла,
Вітер пестив її одежу білу
І рамена, що до землі нагнула.
***
„Вкінці зайшло“ — промовив Альф до друга…
Показав сонце крізь вікно стрільниці,
Що в ній запертий від самого рана
Сидів, вдивлявся у вікно Альдони.
„Дай плащ і меч — пращай мій вірний друже,
Під вежу йду! Пращай, мабуть на довго,
Може й на віки… Ось послухай брате:
Коли я завтра — як стане світати —
Не верну в хату, ти кинь сю оселю. —
Хочу тобі ще дещо доручити…
Гей одинокий я! і тут і в небі
Ніде, нікому нічого сказати
В годині скону, — крім неї й до тебе!
Пращай мій друже! Вона буде знати,
Як завтра рано… кинь з вікна хустину.
Що це? Ти чуєш? Хтось колаче в браму!…
