Тільки нічною бачились порою;
Тепер добрийдень! Ворожба погана!
Перше добридень — стільки літ минало!
Вгадай, чого прийшов сюди так рано?“
Альдона.
„Не хочу вгадувать; прощай, коханий,
Вже надто ясно; можуть нас пізнати.
Не намовляй, приходь, як смерк настане.
Не можу вийти, не хочу“.
Альф.
„Й не треба!
Слухай, чого я прошу ще. Кинь цвітку,
Не маєш цвітів; кинь з одежі нитку,
Або маленький жмут твоєї коси,
Або бодай каміньчик кинь в долину.
Сьогодня хочу. Може за годину…
Годі вгадати… Я бажав би мати
Дар, що сьогодня був на твому лоні,
На яке свіжо впали срібні слези.
Його на серці покладу при сконі,
Його останнім словом му пращати!
Я мушу вмерти; уміраймо разом!
Бачиш, он там передміську стрільницю?
Там жити му я; а на знак що ранок,
Повішу чорну хусту на кружґанок.
Смерком в вікно поставлю світло ясне,
Там все гляди. А як хустина впаде,
