Пісня у горю думати поможе,
Про Литву й тебе сни наводить милі,
Колись, колись то, після мого скону,
Співатимуть на Альфовій могилі“.
Та Альф не чув уже. Він понад воду
Блукав без ціли, без думок і волі.
Сніжна гора й пустиня його надить;
Із диких видів і скорого ходу
Вдихав у груди наче пільгу, — втому.
Важко на грудь падуть зимові слоти;
Зірвав плащ, панцир, розірвав одежу;
І скинув все з грудий все — крім турботи.
Ранком добився на міські окопи,
Побачив тінь, пристанув, поглядає…
Тінь далі йде, тихенькою стопою
Йде по снігу, в окопах пропадає
І тільки чути гомін: „Горе, горе!“
Почув це Альф, збентежився, пристанув,
Все зрозумів, подумав ще хвилину,
Добув меча, довкола себе глянув,
Пусто кругом лиш по пустому полі
Віють сніги і зимний вітер виє;
Альф жалісним на беріг глянув оком.
Потім повільним і спокійним кроком
Спрямував хід свій під вежу Альдони.
Доглянув Альф: ще у вікні стояла.
„Добрийдень!“ крикнув, „стільки літ з собою
