Вчую твій голос, криюся за стіни.
Я тебе з близька бачити не смію!
Тиж певно вже не той став, мій єдиний,
Якого я в душі своїй лелію,
Який ти був, як в замок наш приїхав.
До нині моя береже уява
Ті очі, стрій, обличчя і поставу;
Немов метелик, що в янтар потоне,
На віки стать у ньому зберігає.
Альфе, нам краще лишитись такими,
Які колись були ми і якими
Стрінемось знов у иншім, кращім світі.
Лишім щасливим вквітчану долину:
Я люблю свою камінну хатину,
Доволі щастя, як тебе побачу,
Вчую твій голос і тихцем заплачу.
І в цій моїй глухій, самотній вежі
Усі страдання можна облегчити.
Остав лиш зради, морди і пожежі,
Щоб міг сюди частійше приходити.
Якби ти — слухай — ось вокруг рівнини
Такий затишний холодільник зладив
І свої верби кохані спровадив,
І цвіти, навіть камінь той з долини;
Най сільські діти у гаю гуляють,
Нехай квітки сплітають у віночки
І най литовські пісоньки співають.
