Крівава зоря на небі засіяла:
„Альдоно! слухай: скоро ранок буде,
Нас тут побачать і припинять люде.
Альдоно!“ Кликав і тремтів всім тілом,
Не стало слів, молив її очима,
Заломані підвів у гору руки,
Впав на коліна і німий — з розпуки,
Став зимні стіни вежі цілувати.
„Дарма, вже пізно! сумно прошептала
Але спокійно — Бог пошле ще силу,
Щоби останній удар відвернути.
Колись клялась я край цього порога,
Зійти з вежі хиба лиш у могилу.
Боролась я. Сьогодня ти, мій милий
Хочеш підмогу дати проти Бога!
Хочеш марну мару на світ вернути!
Подумай тільки, як би божевільна
Згодилась я тюрму свою лишити
І у обіймах твоїх все забути,
Тиж не пізнаєш, ти не привітаєш,
Відвернеш очі і з жалем спитаєш:
Ах, цей опир — не вжеж це є Альдона?
І меш шукати в погаслій зіниці
Давного? Ні, ні! Жах мене збірає!
Нехай ніколи моє люте горе,
Згадок давних картин не затирає.
Яж і сама — прости мені, мій милий,
Як тебе лучі місячні осяють,
