Лицарству бард[1], а малим дітям мати
Будуть її вечорами співати,
Пісня тебе прославить і помяне
І з неї местник наших костей встане!“
На вікно Альф звалився, слізним оком
На вежу довго — довго поглядає,
Мов би хотів напитись до безтями
Тим видом, що за мить його втеряє.
Обняв старого, зітхання змішали,
Настала знову мовчанка глибока.
Вже під дверми шаблюки забрязчали,
Входять, стають Конрадови до ока:
„Зраднику! нині згинеш безпощадно,
На смерть готовся, за гріхи покайся!
Ось наш старий духовник — сповідайся.
Очисти душу і вмірай прикладно!“
З мечем добутим ждав Альф зустрічання.
Та нагло блідне, клониться, схиляє,
Об вікно сперся, оком водить гордим,
Зриває плащ і об землю кидає:
Топче ногами з усьміхом погорди:
„Ось і гріхи життя мого, Тевтони!
Я готов вмерти: щож вам більше дати?
Не вже з усеї справи звіт складати?
Слухайте! чути передсконні стони,
Горять міста, вогонь обняв держави.
