Чуєте? вітер сніжні хмари гонить,
Останки чег на стужі намерзають!
Ваші брати в снігах у полі гинуть,
А неживих собаки догризають!
Моє це діло! Як я дужий, гордий,
Всі лоби гидрі одним махом стяти!
Плечем об стіну вдарити палати,
Звалить її й самому там сконати!“
В вікно поглянув і паде без сили.
Раньше ще лямпу із вікна кидає;
А лямпа тричі вколо покотилась
І перед Конрада чолом спинилась.
Блиснула, тліла, блимала, горіла,
Розбилася, ще блисла і згасає,
І ще часом полумя вдарить ясне,
Останнє світло, ще кругом розточить,
А в світлі видно Конрадові очі.
Як побіліли. Тихо. Світло гасне.
І в хвилю цю пробили стіни вежі:
Крик, стогін, плач неначе зов пожежі
З чиєї груди? Легко відгадати,
А хто почув той крик, той може знати,
Що з груди, де таке ридання рвалось,
Уже ніколи не добудесь слово,
Бо там життє в останне одізвалось.
Так струни лютні дужою рукою
Шарпнені — рвуться, звуки помішають
