зволю собі привести одну пригоду, яка не так то і давно мала місце:
Князь Барятиньский, намісник Кавказа, їхав раз через гори воєнною грузійскою дорогою в Тифлїс. Коло села Пейсанур звалила ся на дорогу лявіна і він пійшов дальше пішки надїючись, що єго люди з завалом снїжним скоро упорають ся і єго доженуть. Іде він так, іде вже яких 10 кільометрів; а єго еквіпажа як нема, так нема. Аж їде Карталинець на здоровім кони. Князь виняв десятирублївку тай просить: чоловіче! я утомив ся і чоботи мої перемокли… позич менї коня до стациї Ананур! — За гроші? нї. Я тобі єго і так позичу — одвічає тот, злажучи з коня. Князь сїв і їде ступом рядком з ввічливим пішеходом. — От лучше, нажени шкапя; щоб скорше до Ананура, випити вина тай загріти ся! — Князь так і учинив. На стациї дочекав ся Карталинця; пообідав з ним і дякує за виручку. А Карталинець — довідавши ся вже на стациї: кому позичив коня — каже: Знаєш що? Позичаючи тобі коня, я гадав що ти бідний офіцир, а ти бачу князь і намісник царя, тож і не встид менї, взяти від тебе гроші«. Так простодушний Карталинець; а Кахетинець був би сказав: не варт я, князю, більше сїдати на коня, що носив тебе. Зроби менї ласку: Прийми єго від мене на памятку.
В Ананурі стоять над Арагвою руїни оборонного замку. О них ходить такий переказ між туземцями: В р. 1727. запивав »ерістав« т. є голова народа — щось в роді старости
