щину, впродовж котроі йшло непроходиме болото, а Лящу казав на козаків вдарити, та нападаючи герцями, заманути іх аж до головного польского становища. Так и сталося. Лящовики нападаючи на козаків, од табору все назад поступалися, а козаки за ними своє з 23.000 возів зложене таборище все наперед посували. Здавалось уже ім, що все паньске війско на втеки пішло перед іх великою силою. Тюкаючи немов на вовків на роскидану шайку Ляща вони все за ним вганяли, поки не зуздріли нараз поперед себе довжезну лаву Потоцкого уложену вздовж болота, що сливе на пів милі сягала. З одного кінця боронили ту лаву вози, поставлені у десять рядів, с німецким полком и венгерскою піхотою самого Потоцкого на чолі; з другого — полки добірноі шляхти с артилерією по середині. Козаки відважно на ворога ринули. Дивувались пани порядкови, с яким козаки на них наступали. Вози іх в шість лав ростяглись довжезно, а проміж ними козаки йшли, добре на сотні та на полки поділені. Чотири гармати малося на чолі, дві в середині війска, а дві позаду. Дивлячись на ту хмару завзятців, що не тільки дух війсковий лицарский, але й воєвничу тактику собі усвоіли, Адам Кісіль аж заплакав и сказав: „яке славне полчище и який в ёго славний дух!“
Тимчасом козаки наткнувшися на болото повернули вздовж становища польского, а Лящ не переставав на них своіми шайками летючими нападати; він заманював їх аж до правого крила польского війска, що німецкою піхотою й артилерією було закрите. Не постерегли козаки хитрощів Потоцкого; гнали вони Ляща перед себе та погукували: „А чи далеко гетьман ночуватиме? Лящику, Лящику! Побіжиш ти до хащику!“
„Я не зміг більше, доводить Потоцкий у своій реляциі, знести тієі хлопскоі насмішки и почав битву!“ и треба додати зачав саме в пору, инакше-б козаки зайшли були ляхів з-заду. Лящ нараз перестав тікати и розложився лавою, аби не пустити козаків зайти Потоцкого з-заду, а гармати польскі вдарили в середину козачого табора. Побачивши лихо, козаки почали вози своі перекладати с шести лав на дванадцятеро, а Потоцкий тогді й погнав комонні полки, аби козачі вози, де вони були єще в шестеро, розбити. На се небеспечне діло післав він найперше свого сина Петра з власною-же надвірною хорогвою. Він хотів перед цілим війском засвідчити, що не хоче слави побіди купити самою чужою кровью. Без панцеря молодий Потоцкий полинув в саме пекло козаче, але немов вихром знесло ёго хоругов від гремучих возів козацких; друга хоругва кинулася не вируч и на встояла теж.... и сталися сіпати
