тва тиша: видно похнюплені, старі голови сенаторів. Праворуч перед входом димиться жертва до Бога; перед нею авґур підняв рамена до небес. А ліворуч у великім портику під колюмнами з мармору стоїть простий стіл. Біля нього старі ліктори з топорами й таволжаними різгами, бо вся молодь на фронті. За столом сидить сенатор в силі віку, біля нього другий, що списує для контролі. А до стола тиснуться римські жінки. Тиснуться натовпом — молоденькі дівчата й старі, поважні матрони. Перед столом стоїть молода молодиця, гнучка як тростина, зі струнким станом, у білій туніці. І держить в тяжкім полумиску золото і срібло, клейноди і перли — й очима газелі просить сенаторів, щоби приняли її дар. А за нею инші. Ті, що в дальших рядах, знимають прикраси з волосся, перстені з пальців, брансолєтки з рук. А там геть на ліво відходять з портику легкою ходою ті, що зложили все, що могли — на оборону Рідної Землі. В очах сенаторів не видно подяки: тверді і суворі сидять за столом. Ні їх, ні лікторів не зворушують скарби римського жіноцтва, хоч вони добре знають, що в кождім перстені і в кождім ковтку, в кождій брансолєтці і в кождій перлі і в кождім коралі — укритий спомин любовних днів!… Але це для них таке природне, що все без жалю віддає їх нарід на оборону Рідної Землі. Те саме видно у личках дівочих і в очах запалих поважних матрон.
