— Сволоч наступатиме сю ніч в-останнє.
Це говорить той самий голос, запитуючи:
— Гайдамаки прибули?
— Так…
На фронт виїхав граф… На фронт виїхав граф, — шипить хтось нервово у телефонну трубку…
Я безнадійно набиваю повний рептух перію, підвязую до оглоблі, хай не ірже, хай не хрипить тривожно мій кінь!
Огні Зелено-Гаївської лікарні погасли; я не прислухаюсь, як раніше, до рясної перестрілки фронту: це має бути смерть во ім'я життя, але життя моєї матери, мислю, догоріло, а майбутнє братів із сестрами спотикається темної ночи в безвість…
Заплющую очі, а хтось засвічує старечою рукою лямпадку перед чорними іконами в нашій хаті так, як колись засвічувала мати в зелену неділю, коли пахло чепчиком та любистком…
У мене тихо котяться по виду сльози.
— На фронт виїхав граф — шумить, — не знаю, — чи то вітер, чи телефон…
Іржуть коні, а коротка літня ніч уже скидає чорну керею над борами — сьогодні буде золотий день!
Я дивлюся з тупою цікавістю на заспані, синьобілі обличчя салдатів, що нагадують мерців, на радість їхню, коли вони вітають один одного, жар-
