туючи, що більшовики побоялись наступати, мені хочеться сказати тоді якусь стару сентенцію: „О, націє польська, скільки гонору й чванства маєш!“
Але моє серце щемить, коли слідкую, як назустріч сонцю летить ключ сонних, сполоханих за Дніпром качок, а слідом за ними, не вспів іще ніхто запропонувати вистрелити, з диким свистом летить гарматний постріл та б'є на приціл позад нас.
Пашня, степ, фронт — стрепенулися; телефон десь під моїм возом зашипів, мов гад: „кавалерія, Котовський, кавалерія“…
Я зануздав переляканого коня та встиг запам'ятати знайоме обличчя салдата, якого підвозив увечері: він стояв на колінах, коло кулемета, а очі потопали на сході, де виплив уже на половину криваво-огненний диск сонця.
— Смерть! — крикнув салдат йому назустріч, а сам упав головою під копець і, не слухаючи команди, стріляв у розірвані кіньми тумани.
Хрипів степ, ішла атака, а на землю, скошений кулями, упав крик першої лави більшовицьких полків:
— Дайош Варшаву!..
— Варшаву-у-!.. — засвистіли кулі, але я повернув коня, де на возі ще лежали два ящики з набоями, і полетів слідом за штабними кавалеристами; вони, загледівшн чорно-малиновий плащ,
