материні сестри, а найменший мій брат сидів на тому-ж самому місці, коло вікна, як і вчора, коли я виїздив по доктора…
Він уже виплакав свої сльози — схлипував; одна тільки сестра примовляла за тітками, голосячи:
— Ой, матінко-вутінко, де-ж нам тебе зустрічати-виглядати?
Я цілую в останній раз мертві руки матері, а коли стихає в хаті голосіння, до мене — не знаю — настирливо (я жахаюся цієї думки) підкрадається одне запитання: чому моя мати так зціпила щільно губи, як і мертвий салат?
— Смерть… не хвилюйся, сину, — вговоряє мене якийсь старечий голос.
З моїх очей капають нестримано сльози на лице матері, а сам я глухо ридаю…
— Смерть! — чую я знову нелюдський крик салдата перед боєм.
— От забули ви, діти, хоч раз десь ізнятися з матір'ю, щоб пам'ять була, — той самий голос старої.
Я вихожу з хати: принесли полотно на труну матері…
Перелажу до городчика; мені не хочеться зустрічати людей, а в городчику — холодна м'ята та любисток, ще й гвоздики повні — квітки, що їх так любила моя мати; я рву, але божевільне запитання вдруге підкрадається до мене: чому моя мати так зціпила губи, як і мертвий салдат?
