— Киш-ш! — кидаю грудку землі на курку, що кублиться під кущем аґрусу; вона підлітає, а з нею летить моє божевільне запитання.
І знову хрипить степ, кіннота йде в атаку, а салдат, що став тепер півнем, стоїть на купі гною коло повітки та кричить несамовито:
— Смерть!
Я йду…
— Ну розписуйте хреста, — каже мені спокійним голосом майстер, наш сусід.
— Зараз.
До мене прийшов спокій. Батько стоїть без картуза серед двору: гранчаста, загоріла шия, а сінину з чуба вітер висмикнув.
Я беру крейду до рук, і не знаю, що-ж саме написати на хресті про смерть моєї матери?
Майстер підказує мені:
— А ви, Максимовичу, просто, без латини. „Оксана Андрієвна Романюк“…
— Ні, не можна: мати.
Але в мене справді не знайшлося слова, яким можна було-б на хресті матери змалювати її страждання.