пинка і здивовано кивнула головою на мішок з нарізаними сонячниками та сапет навибираних гірків:
— Оце так неділю вшанувала — сонячників мішок навернула?
— Переспіють-же, бабо… Та ще внадилися горобці: клюють, клюють… Хіба мені у будній день є коли за чужою роботою хоч угору глянуть? — почала виправдуватись Марта, зідхнула і сказала:
— Од п'ятниці панщину Гордієвому Петру робила: гречку звязала, просо на березі вижала, а своє горобці допивають…
— Не бійся, — таємниче одказала їй Горпинка, — у Сторчака не будуть пить, він знає таке слово, що скаже горобцям: „летіть на коноплі!“ — здіймуться, наче буря та, а його добра ніколи не зачеплять.
Марта смутно осміхнулася:
— Якби ж то, бабо, ми таке слово знали… А я, правду кажучи, і не вірю цьому, мене всі відьмою дражнять: була корова — була відьма, а продала в голодовку — чужих діти пасуть…
— Не кажі мені цього, — заперечувала, присідаючи на жоростах, Горпинка, — бо вже хай не дасть збрехать Петро Гордійчин: мололи, каже, в-осени у Захарка Вовка (рідня якась твоя?), а дід один божився-розказував: „плачеться, каже, один чоловік на пацюків — не можна нічого в млині вдержать, наче наслав хто, а Гайворонський дід
