(він уже покійний) слухав-слухав, засміявся, та „А щоб ти дав мені, як виведу зараз пацюків?“ Той чоловік йому з одного слова: „п'ять пудів пшеничної“… Він тоді вийшов з млина: „Дивіться, люди добрі“, — поговорив щось, обійшов млина, помахав руками: „Хлопці — це так до пацюків, — виходьте до мене, де який є!..“ І — матінко моя, як посунули вони, як посунули — так того горба заїзного і вкрили, стоять тільки та вусики у муці витрушують, лавою стали, як ті москалі — ні чичирк. А дід махнув рукою: „На чотири лави, хлопці, розбийтеся, хто куди, а в цьому млині хай духу вашого не буде!..“ А ти не віриш: є, голубко, такі люди, хай бог береже…
— Трам-та, трам-та… — сокоріла Горпинка, але смутку Мартиного не розвіяла, бо вп'ялися її очі у стіжок з п'яти кіп жита і не можна нікуди одвести — так наче вимірюють на серці тугу:
— Прийдеться, мабуть, — гадає Марта, — й овечата продати під осінь, а ціна-ж тепер на скотину — не годуй краще…
Горпинка трохи згодом, помовчавши:
— Обтикалась ти ними, як дівка гвоздиками: і ні до людей, ні до бога… А сьогодні така прехороша служба була, наче у великдень на утрені: батюшка говорив про голод: бога, каже, забули, а церкви хотять за налоги замикать… І-і, такий юрмис у народі, таке!
