казала своїм дурням — „приховайте ви оці дубки на трям де-небудь, хай не колють людям очі, — не послухали, а тепер“…
— Хоч-би-ж заробляв ним, не жалко було-б, — казав журливо, пихкаючи цигаркою, Гордійчин, — а то була думка к храму вигнать і — зарізали: п'ятдесят карбованців — це-ж сім кіп хліба чорту в зуби запхни!..
Горпинка зразу заспокоїлася; її обличчя стало заклопотане, смирне і трохи задумане; права нога, де гриз розсівся, аж тупнула з радощів: „Так і треба, хай скубнуть, не позичив нам молотилки, хай“…
— І доки вони мучитимуть? — вирвалось у неї, — це-ж наказаніє господнє, — пху, якби знаття, хіба ви гонили-б її? — поспитала вона, співчуваючи.
— Кров-би того гаряча пила, хто її гонив-би за п'ятдесят карбованців… Не дають жить, от що.
— І це тільки у вас, чи ще в кого? — поспитала, аби що-небудь сказати, Марта.
— Всі гонять, — сказав він, — а на мені злість окошилася… П'ятдесят карбованців, та ще в недорід. Не дурно ото кажуть люди, до воно й правда: гіркі наші, сестро, заробітки… Заробила, вибачайте, сорочку… Отак і я… Просто заріз.
— Чого ж ти — звернувся Гордійчин діловито до Марти — не питаєш мене, чого прийшов?
— Скажете.
