— До як-же ми з хлопцем: зійдемося, чи ні?
— Ні; я не буду його наймать…
— Чого?
Горпинка використала вільну хвилинку і запитала Петра, не спускаючи з новини думки:
— Хіба у вас таке плохе жито, що сім кіп треба збить?
— Як де: навсонні — згоріло, а ярками — добре… Пропало вже, не вернеться…
А Марта в одну душу, — аж надоїло вже Петрові про це слухать:
— Хай що буде, — оддам до школи: буде шануватись — будуть люди, а не буде — мати не винувата…
Гордійчин почав висміювати її завзяття:
— З науки хліба не їстиме… Чи може хочеться, щоб танцював на паску в комсомолі, як Петренкові студентки? Одна вже витанцювала — отелилася…
— І-і, як-же, коли? — аж присіла од такої новини Горпинка, і зла була на Петра — розказує, наче макуху жує…
— Не знаю, як там було, а Петренчиха носить по саду та дзелень-бом виспівує. Культура!
— І заводу гарного дівки були, а так розпаскує дилися, — солодко сказала вона, і знову згадала про свою ногу: крутить.
Петро:
— До як-же буде?
Марта:
