— Отак і буде: попасе до Покрови, а там піде до школи…
— А в мене йому добре було-б, харчі, що ми їмо — один стіл, на зиму пришви справив-би, а в тебе-ж — він кивнув на стіжок жита в дворі, — хліб на учоті…
— Не подохнем, — згорда одказала Марта. — А за науку, яка вже не буде, хай потім не плачеться на матір, що не пустила до школи…
Петра образило останнє Мартине слово: „Всяке стерво по науку плазує, — гадав він, — нема щоб як раніше: прийміть, дядьку, за шматок хліба робитиму“…
Він, похмуро засміявшись із своєї думки, сказав до Марти:
— Да воно правда: вивчиться по совєцьких школах краще лаяться… Я не силую: своя рука владика… До, мабуть, тепер із оранкою теж буде иначе: виорав тобі даровизни панської десятину, та привезу ще просо і — розквитаємося. А на ті клапті шукай собі орача.
Він потяг в-останнє недокурка, повернув його у жовтих пучках і кинув, плюнувши на пісок, сам устав, подивився ще раз хазяйським оком на Мартине дворище — нічого не сказав, а тільки поспитав бабу:
— Ваші хлопці дома?
„Родається…“ — зраділа Горпинка, і вимовила запишавшись: