сварка з Петром; ще хотіла розказати Марті сон позавчорашній, та, мабуть, не треба буде… „Б'ється козачка, як риба тая, — згадала вона; — ні, не вміє шанувати заможних людей, не змалюється, хай попухне на картоплі — ласкавіша стане“…
„Ногу, — рішила Горпинка, — треба неодмінно погризти; з паляницею, коли пришле оцього, лобатого Опанасика: сьогодні нема печеного, — хай походить“.
— Мабуть, Марто, зроби вже мені ласку — погризи, — піду і собі додому, — сказала вона, підвівшись та хруснувши ногою, нахилилася й потерла рукою чорну кісточку, мов грудку землі…
— Письмо від Митра прийшло, — сповістив, нахилившися до матери, Опанас; але Марта заховала свою радість і перервала його, щоб одправити Горпинку, і сказала:
— Ідіть, бабо, додому та другим разом, як ногу обмиєте. Я хоч до церкви не хожу, а неділю святкую; прийдіть у будень.
Горпинка образилася:
— Чудасія, прямо! Хіба це довге діло — пополоскати в казанку — пхи!.. Забилася такий світ: чи ти смієшся, чи що?
— Я не сміюся давно вже, а гризти сьогодня не буду вам. — І Марта стала у воротях та ждала, як видно, коли попрощається Горпинка.
— Мамо, Опанас каже, що наша теличка попо-
