кого розуму дурним не став: за саму оранку треба до Покрови служить — знаєш це?
— Не сваріться… Да ладком, не треба цього, хіба не можна всовістити його? — сказала Горпинка до Марти, натякуючи на сина. Сварку слухала вона з великою насолодою: рідко-ж бувають у Лемківці такі веселі дні! „Як вишкварка та…“ подумала вона про Опанаса, і затихла, бо Марта, — по очах було видно, — розлютилася, і далі не змогла стерпіти:
— Подавай у суд, — кинула вона злісно Гордійчину, — не думай так високо про свою могутність: Пшіндзьовський кращий був, та зуби поламав, а таких панів, що бублик у руці держить, а чорну лусту хліба прасує — знаємо!
Це була найбільша образа Петрові, бо про цей бублик усе село говорило.
— А-а, ось якої ми! Зраділа, що десятину землі чужої дали? Думаєш — чужі сльози злидні виплачуть? Не безпокойся, не довго вже зосталось царствувать: прийде ще коза до воза, та смердітиме погано… Ось поназдивишся, — загрозливо скінчив Гордійчин, — коли не прийдеться руки цілувать, щоб простили люди за чуже добро… Злидні!..
І він, сердито вигукнувши лайку, пішов кутком до Горпинчиних синів.
Горпинка була задоволена неділею: такий прехороший день удався, так багато новин, і ця
