Ця сторінка вичитана
— Таки догадався, — осміхнувся гірко хлопець.
Мати витерла заплакані очі.
- …Отож посилаю вам червінця, та справте чоботи Варці, хай не бігає за скотиною боса, бо скоро осінь — підуть ранки холодні, росяні… Не забудьте-ж, мамо, справить їй хоч поганенькі пришви…
— Уже й тепер холодно… — заплакала на лаві Варка, але побачила строгі очі Опанасові, повні жалю — змовкла.
- …Хоч-би батько живий був, бо тепер-же ви там, як та мошка дрібна: нікому ні заступитися, ні помогти…
Опанас, при цих словах, коли вголос мати заплакала, розхилив свої брови і став з розкритими очима, наче збирався вступити з кимось невідомим, але сильним, у бійку.
Він сказав до матери:
— Чого це ви? Не люблю, коли таке пише… Не пропадем, хай не радіють…
І на слова його:
- …Та не сумуйте, мамо, хай підросте трохи Опанас (чи ви його посилаєте сю зиму до школи? Пошліть небезпремінно) Я приїду додому, як нічого не буде… Хіба тільки ми бідні? Он є такі китайці, що тільки сині штани та сорочка, а то все — нужда ззіла, бо скрізь іще „одному з пельки пре, а другий з голоду зацвітає“…
Марта подивилась на свою дранку-кохту, що лежала коло Варки:
— Мабуть, сину, і ми не кращі за китайців тих бідних…
