- …А ти, Опанасе, шануй Варку, та живіть тихо — не сваріться з матір'ю, бо вони й так у нас згоріли, як та суха трава: за батьком нас доглядали та добра не зазнали, а підтопталися — ще краще стало. Чи хватить-же у вас хліба до нового? Та не забудьте, мамо, справити, як получите гроші, чоботята Варці: хіба вона не заробила за літо, спотикаючись за чужими овечками?…
— Заробила… Заробила, сину… — витерла великі сльози Марта, а Опанас іще дочитував:
- …Пригортаю всіх та цілую. Ваш Дмитро.
Марта, коли Опанас скінчив письмо, наче помолоділа надіями сина, і пішла до печи рівна та бадьора, щоб дати пополуднувати дітям: і жаль, і радість, як сполохана птиця, забилися під серцем
— А на що вже ти, Опанасе, вивчишся? — поспитала вона сина.
Хлопець стояв посеред хати — такий був розпалений, що ніби хто поклав до його очей дотлівати жар, а на лобі провів смужку, і вуха облив калиновою юшкою — такі червоні…
Він сказав матері:
— Ні на що я не хочу вчитися, аби вмів їздити автомобілем… О, я ту машину глядітиму не так як скот ваш, ні, я її буду так чистить, так ходить коло неї, що коли бігтиме, то не кричатиме, наче недорізане порося, а вигукуватиме.
Варка при цих словах засміялася і перекривила крик машини: ків-ків-ків…
Мати поставила на стіл миску, і Опанас та Варка,
