що пасла овечки, почали залазити за стіл; полуднували нашвидку, сьорбнувши борщу по ложці (хотіла-ж Марта купити сьогодні хоч олії на базарі, але гірків тих понавозили — розминуться не можна, і вона продала свій клунок за 20 коп. та на всі пшона торбу сторгувала і два фунти соли — отакий базар!), і пастухи її почали чистити гірки, посипати густо сіллю, і хрумкати.
І Опанас, пополуднувавши, не дякуючи богові, як це почала за ним примічати Марта, взяв з лави її драну кохту, в якій одпоров стан і носив замість піджака (свого старого піджака він зберігав для школи), надів її уже в сінях, зайняв свою телицю, ляснув, чи зо-зла, чи з радости, на вулиці нагайкою і погнав, займаючи займанки у сусідів…
А Марта довго стояла за ворітьми — проводила очима дітей; її Опанас у кохті, наче той чорногуз, ступав у білих штанях за скотом, і голова хлопця була схилена до землі, як той колос, що серп не зрізав на межі…
— Я вже ту школу, сину, виплачу тобі, а приймуть… — приказувала сама собі мати, додавала:
— Нехай на злість багачам Лемківським, що синів докторами та артистами виводять, мій хоч автомобілем їздитиме!
І пирхкав, голосно заспівував у Мартиному серці той автомобіль, що її Опанас правити ним збирався; вона, як мати, загордувала своїми синами,
