— Пролог… Н-но!
Ударив коня — засвистіла під колесами грязь і віз спинився; дядько кинув услід Собачці слинявого матюка, сіпнув за віжку і люто запитав голу вербу:
— Га? Пролог, каже, а! В банді крутився, і тут крутиться, — міркує кліщуватий.
— А… но! стала слухать гадова душа!
Повернув пужално, з усієї сили ударив коняку — сіпнула, а він підклав плече під полудрабок і побичувались на гору.
І Половецьке ранком було таке убоге… обсмикана скотиною стріха на повітках, голе обчухране дерево, а через дорогу од колодязя пройшла з повними відрами, боса, у кропив'яній з мішків спідниці, дівчина і хлюпнула коло воріт водою…
Грязь, дощі…
— Спасибі, хоч дорогу з повними відрами перейшла, — подумав дядько і тугіше підперезав пасик шинелі.
Волость, перемальована на виконком, нагадує стару миколаївську троячку, залиту олією, що блищить сірою осугою, а кінчики покусані часом, — так от кулі покусали бляшану покрівлю волости, у вікнах — тонка шалівка, а підлога — пізно запоране поле… З'їзд.
