Разом з ним ковзається Собачка і голосно, наче його слухають учителі на з'їзді, заявляє:
— Ну, от ти — бог, — він додає до цього соромну лайку, — а стій зараз коло верби і шльопну, брат, тільки блисниш!.. Бог, гм, — картинка, а когда-нібудь прикажуть тобі не пускай дощу, і не пускай, сволоч!.. Природа і скопленіє хмар… ето не важно, — розмовляє Антон Радіонович, — а главне — приходиш додому і пиши анкету: жлоб лягає коло жінки спать, а за доноси я віддячу… а то ще самого візьмуть за же — да в канверт, і будеш, братіку, не агент по бе-бе, а кукальщик… Не служба — отвєтственность…
— Да, говорять інтілегенти… поїду до Риги, чи не поїду?
Жена моя бариня,
Отєц капітан… Отєц капітан…
Антон Радіонович гикає і, пригадавши історичну вербу, починає твердіше ступати:
— Капітан не капітан, а Ми: плюнеш, а потім повернешся і — дозвольте витерти.
З туману запирхкала коняка, і Собачка, прищуливши голову, гукнув:
— Хто їде? Стій!
Коняка на крик оступилась із шляху і різко смикнула воза.
Стріляю, стій!
— Це я, продналог возив… — „Тре сірку добре“, — подумав кліщуватий і незадоволено пробубонів:
