— Я прокинулася — трушуся, тіла на собі не чую, а вони всі сплять, тільки старий Коваль прийшов знадвору, та так страшно, господи прости, так страшно за землю лається: „Він мене, паршивий комнезало, судить буде, га? Хай тебе судорогою судить… ого, в окружному кращі були, і то замотав, а то, кров чортова, на комуну, голим оддай! А за пупа не візьме?“
— …Не спам'ятаюся — як закричу, на всю гортань: „Оксано, Оксано!“
— Ковалиха прокинулась — засвітили, обтерли великодним рушником Варвару Великомученицю, а вона аж міниться, так сяє, так сяє, і по щоці з росичкою дві сльозинки — кап, кап — на долівку… Обновилася…
Хомиха склала хрестом руки і дивилась на отця Василя божевільними од радости очима — губи її ще й досі плямкали, а слина на чорних вусиках виступила холодною ропою, і обличчя її було схоже на печене яблуко. Вона поспішала:
— Ходім до церкви, там люду — яблукові нема де впасти — натовпилися, вас усі ждуть, а старий Коваль криницю чистить…
Отець Василь повернув із стежки на снопову дорогу, до церкви, але раптом нерішуче спинився, запитав:
— Боюся я, Хомихо, будуть нарікать, дурисвіти, скажуть… Як власть на це дивиться? Як вони?
