руку попаді і хриплим баритоном, шукаючи щось своє очима, запитував:
— Что-же я нє віжу Александри Петровни?..
— О, о, нє безпокойтєсь, — забасував о. Чалганов, — пошла к учітельніцє — „Бєси“ Достоєвского чітают… революцію разбірают, хе-хе!.. …хе-хе… Ви с отрядом, Веніамін Петровіч?
Офіцер цокнув шпорами, повернувся:
— Нет, а что? — У його пробігла хмарна тінь, очі якось кумедно оглядали купи сірих сухих сонячників коло тополі, і — було незрозуміле:
— Нєт, нєт… Завтра будет здєсь карательная експедіція полковніка Волчанского і, главноє…
Тоді трусилась русява борідка під Христа, і співом виводились слова:
— Смєлимі орлами бог владєєт. Кстаті, — отправтє етого…
О. Чалганов поважно повернувся до дядька — перед його очима заблищав синяк — він скривився, строго оглянув замурзане, неголене його лице, хотів щось сказати, але почулось горде офіцерське слово:
— Поганяй! Да не будь дураком. Как фамілія?
— Дуб, господин офіцер.
Розчинились двері, засміялись і — разом з ними засміявся Горват-Божечко. Назустріч ішла Шура…
У дверях промайнула перед очима Дуба зелена сорочка, чохла на правій руці і гарний, сіренький, аристократичний гудзик.
