І він, під веселий сміх попівни, повернув коні, торкнув по ребрах Сиволапку і підтюпцем майнув до Гнилищанських лісів.
А над Розкопаним засивіли тумани, заспівала в степу осіння мряка, і холодний дощ почав умивати замурзане лице Дуба і важко бити голе дерево…
Горват-Божечка упорали, як казав Дуб, світом, коли гранати системи Новицького пролітали у покоях пан-отця Чалганова. Сорочку хлопці обіцяли передати Дубові, але він стояв над обсмаленим трупом офіцера, прицмокував — обдивлявся, витяг з-під плеча золотий погон і кинув його з притоптаним кленовим листом на груди мертвому:
— На, твоє добро! Бачили? Лежить, як кабан добрий… Один тільки погончик зостався, a coрочка згоріла. Жаль — харроша була сорочка!
А дід Ключка повернувся до Дуба:
— Каїть, парень, за його сорочкою не жалкуй: хай із своїми сорочками горять. Уже давно пора, правда, хлопці?
Повстанці весело гукали дідові:
— Правда! — I рушали з руїн попівського двору на улицю.
— А батюшки, кажуть, і сліду немає… Найшли шматок ряси, хрест і револьвер…
До обгорілого офіцера підбіг селянськими зе-
