Ця сторінка вичитана
— Почорнів, як головешка… А такий хороший, молодий… Ге ти, Параско, моя невістка?
— Пшеницю будем жать, як золото, снопи класти, бо горобці п'ють. Як золото снопи класти…
Через лісу слухала сива тінь діда Андрія, слухала—плакала:
— Стерялась бідна з журби… Як чайка б'ється грудьми… О, знов:
Ой, не зорі з неба: горе!
Обхопила руками обгорілий стовп у воротях i страшно, нелюдським голосом, заспівала коло дітей:
Ой, голуб ти, сивенький,
Ой, скажи-скажи ти мені,
Де мій син молоденький?…
І замовкла, заніміла.
Легко повіяв вітер, далі притих, послухав горе-журбу матери і, здавалось, сам заплакав над потолоченою кіньми пшеницею…
