Степ був сизий, мов крило орла.
Василь із сином заорали ранок на сході, у степу, і сіли під возом снідати. Коні коло воза їли овес із січкою, трусили по полудрабках овесини і сіяли на свіжу ріллю; сіно з рептуха смикав вітер і люто кидав ним об голу землю.
Сонце підвелося червоне, заспане, а на вітер, по Василевому, хрести з вінчиками помалювало на небі…
Василь, з батьківською ласкою, одрізав синові паляниці (пилюга хрускала на зубах), підсунув капустяний листок із салом і повернув голову до воза, слухав:
— Десь журавлі летять… Птиця весну чує, а вітряно сьогодні…
Він глянув на широкі груди сина, зміряв очима міцну будову його тіла, і легка тінь смутку заломилась вітром на брові Василя:
— Ти-б застебнувся… Ет, видумує чортовню „заку́ріти хочу“, брат, літо як попокуриш коло коси — не то закуриш — почорнієш на жужелицю!..
