Обидва засміялись; Павло обтер сіном пальці, нахилився до барила і тихо ковтав воду — „буль-буль“…
Батько дожовував шматок хліба, позирав на коні і гукав за вітром:
— Ну, стій, ще за зиму не вимокла?.. Ич, ребра знать, а губою бринькає, як під осінь!..
Василь устав і поправив борозньому Чалому шаньку, потім накинув на плечі шинелю і знову засміявся до сина:
— Закурить хочеться, правда? — А як витягну книжечку про Тараса Григоровича — будеш сердиться!
Павло скривився і здержав посмішку на русявих вусах — аж заплигала засміятись, але вітер рвонув її і карі, великі очі Павла дивились на батька не то образливо, не то з проханням.
Він не вдержався.
— Канєшно, курить могилу з хрестом Тараса Григоровича — чортовня, — a ще — „православні, вєрующі“… Мало вам приношу з комнезаму газет?… Не-є, давай Тарасову могилу!..
Дивився насмішкувато на батька — сміялись очі:
— А ще в неділю, — „ти-б, Павлуша, про гайдамаччину що-небудь прочитав, га?..“ …Прочитаєш тепер: я шарив-шарив — де це ділося життя Шевченка, а батько, виходить, засмалюють його? — Дов-о-о-ль-но: давайте закуримо!
