сльози, трохи подумав, підкинув головою шаньку і незадоволено сипнув на землю січки.
Василь підвівся із землі, розправив по́перек і ще раз суворо гукнув на коня:
— Ану!
Брови Василя похмарніли під вітром, очі заласковіли, і він твердо сперся руками на чепіги плуга; слова вирвались з грудей не до сина, а просто в степ — і були рвачкі, мов вітер:
— Тець, ореш, а красних днів не бачиш: була царизна — робили, прийшов совєт — робимо, а пани як плили шовками в города́х, і по цей день пливуть!
Думав:
— Отут тобі, Павло, все твоє — „учітеся, брати мої“… — він злісно обдер на пужалні кору і кинув її аж за обніжок:
— Така тобі чехоня, вийде на базар з собачкою — плюнуть-би не схотів, — а візьме масло, що на подворне заплатить виніс… і „нє жолтоє!…“
Думка Василя горіла, її підхоплював у словах вітер і несміло кидав у сухе бадилля степу…
Він запрягав у борозну Чалого, розправляв під хамутом гриву коня і підкидав на мулятину сіна.
— Робочі? — Вони теж лямку тягнуть, як і ми… Хіба не приносили на села останні штани на минжу?… А хто винен, хто!?
— Отак і виходить: і власть наша, і порядки нові,
