і повернув голову просто до сонця — там у синіх туманах плив степ і низько-низько, аж над хрестом Покрови, клекотіли журавлі — виводили пісню… І степ, і сонце, і далекий бір — все співало разом з журавлиною піснею у грудях Василя:
— Земля… Земля… Земля…
Він хотів показати свою радість синові — нахилився, взяв у жменю грудку землі — роздавив її:
— А панський пар добрий, треба сказати правду, вміли, сукини сини, нами оброблять землю!..
Перед його очима стояла лозою панська пшениця — вилискувалась — мінилася смугами зеленими, жовтими, блакитними і гасла на обрії, мов радість Василева: о, він знає, як падало сонце у цвіт польової моркви, мов у чашу — це була межа панського і мужицького.
Василь став хижим і хитрим:
Гай гуде і риба грає: пшеничка була та загула… Не вернеться… Прокурили.
Він похмарнів; слова падали у борозну і побажання землі були прості, мужицькі:
— Хай родить тепер — ми кров'ю сполоскали степ…
Задзвонив плуг, коні рвонули й леміш вивернув на землю череп людини: Василь із сином стали.
— Оце-ж тая Зелена могила, що кров'ю китайців куріла…
