Павло перевернув пужалном голову, оглянув плескатий лоб, розломлену скивицю і задумався…
— Китайці вірні служаки…
Василь присів і тихо дзвонив істиком об голову, а сина спитав очима в землю:
— Голова, як казан чумацький… А може це який степовик наш закляк тут із вилами?
Павло скривився і хитнув головою — „ні“, а батькові просто сказав:
— Наших тут не били. Хіба не видно? Це голова Ході… Тут були тільки вони. — Одпріг коні і — поїхав задуманий напувати під левади; по дорозі розчісував гриву Чалому, і голова Ході в мережеві думки Павлової стояла тільки один мент і заткалася… Його лоскотав степовий вітер, напинав груди, і в пам'яті стала Ганна — його жінка, — а дівчиною якраз тоді — вибирала плоскінь — за стеблиною смикала із свого серця „журавочку“… Чи син, чи дочка?…
Йому хотілось співати: він пустив вільно поводи і пішов назустріч вітрові шукати у пісні дівчину, що кажуть люди:
I з болем дає Павло пораду дівчині — пісня стелеться по гриві Чалого, він стомлено ступає, а степ не слухає, свистить у торішніх бур'янах і на чотири вітри розсотує пісню: