вимережалось тільки одно слово „пропав“ — проплило трохи в пам'яті і раптом стало: на його хижо, злісно дивились очі Діброви.
А Діброва в житах не бандит, ні, це…
Він зірвав стеблину жита, перекусив її і — сплюнув; руки заклав за спину і ще раз гостро глянув у бік Рубля; це був міцний, як дуб, дядько — узькі скивиці його зливались з спілим житом, як щось одно ціле… о, Діброва твердо стояв на землі і, коли його здорова, м'ясиста рука гладила колоски, Рубель був тоді перед ним змарнілою, маленькою тваринкою города.
Діброва нехотя кинув слова:
— Степа, скинь з товариша ботінки!
З обніжка підвівся Степа — здоровкуватий, білобрисий парубок, але невеликий на зріст; і кольтівський револьвер висів у його на червоному шнурку незграбно, а коли він ішов, ляскав його по стегнах.
Степа придержав рукою револьвера, задоволено скривив рота і —засміявся…
— Да. Ботіночки, товаришок, гоні бантікам!
І зразу зціпив зуби, з огидою, як щось випльовував, запитав тихо Рубля:
— Ти в дуло коли лазив, га-а?
Діброва оскалнувся: ех, подобався йому тепер Степа!..
— Бросьте, хлопці!..
Рубель скинув черевики.
