А з-під копи ще хтось прошипів:
— У дуло… щоб вивіявсь комунізм…
— Хай допрос Яков робить, не мішай!
Отаман Божко згорнув помалу посвідчення Рубля, поклав його в портфель і протяг весело, насмішкувато:
— Кажете, товаришу, агітація провалилась?
— Я ще кандидат…
Щось сперло в горлі Рублю, і він захлинаючись кидав за своїм вічним „ну-да“ — слова заплутані, неясні…
— Ну-да. Я бачу, знаю, що ви мене зрозумієте… Я — непорозуміння… Знаєте…
Божок його не слухав; він, партійний есер, знав ці „непорозуміння“ і Рубель для його був зрозумілий до дрібниць, але Божка цікавило инше — жах Рубля і його рабська брехня…
— Ум-гу… Кажи… — Закурив і замислився: „дурень, не вміє брехать“…
— Ну-ну, далі…
На обніжку шелестіло колосками жито, шептався з товаришами Степа, і Рубель почув тільки одну фразу:
— Не розстріля… м'яко стеле чогось…
— Ех, ти, лапотник!
Рубель затремтів і — замовк: ждав.
— Ну, розказуй-же, як, що, по програмі…
Божок хитро посміхнувся.