вленка піймали? А воно так і вийшло: піймала, тільки не камуна, а куля під шпилями.
Кров'ю скропили тоді лишки хліба у куркулів — це правда, але не можна-ж було по-людському поділитися з ними. В одного Журавля триста пудів пшениці перемитої, як золото, знайшли на хаті, а в Миронця загнилася у жомовій ямі, а не хотів людям навіть на одробіток дати!
Отаборився тоді у селі тов. Гавриш.
А в нас на той час одного ладану не хватало: покадить на селі, залить його самогонкою та запалить, — хай за Татарськими шпилями вітер розвіє! Ну, такий скрут був — не можна переказати!
Люди ходять, як зачумлені, ніхто не хоче не те, що за роботу якусь там братися, ні, отак тільки й чуєш бувало: „там убили, там спалили когось, а там хліб на лопату з вікна вимагали“ — за крадіжками, кажу, та разбоєм світа не видно…
Ну, дійшла черга й до церковного сухостою (його навозили ще до Миколаївської війни). Удень ще соромляться, а серед ночи почали красти.
Зустрів я раз Гавриша, питаю:
— Що це воно робиться?
— Є, — каже він до мене, — місце для сухостою: завтра хай виють усі до бога, до чорта, а я заставлю силою строїти кооператив. Я сам покажу долинянам, як треба робити.
А я добре знав, що слово у товариша Гаври-
