руч із товаришем Гавришем, і кооперативна крамниця села Долини, мислю я, так само велика творчість для майбутнього моєї нації.
Хай не сміється читач, що привик захоплюватися складними ситуаціями героїв: у селі Долині є теж складні ситуації, але вони часто бувають, за словом Осики, прості до курячого яйця.
За Татарськими шпилями, де ще й досі, коли йдуть на вулицю парубки, вони дзвінко вигукують, а один робить долонями рупор і дико ірже, як молодий жеребець, у безмежні зоряні світи…
— Ніколи-б зроду так не робили люди, — каже до мене захоплений Осика, — коли б не товариш Гавриш! Він цілих два тижні, мабуть, не спав, але добився таки свого: крамниця, мов світлиця колись у пана Долинського, була, нарешті, готова.
— Ану-ж, — гомоніли межи собою люди, — побачимо, яке то в Гавриша слово, — це вони за ті два хунти соли згадували!
А він, — хитрий псявіра був, — не збрехав: обіцяв видати за неділю сіль — видав.
Треба було паї збирати, а в нас-же, кажу, всі голі, як бубон: де тих грошей на крам дістати?
А Гавриш каже:
— По десятку яєць приносьте, з останнього стягніться, а треба. Не можна кидати почате діло,
