дат. — Сам до штабу їде, правда? — сміється він золотим зубом у передніх яснах до свого товариша.
— У його віз добрий, проше пана, до Варшави вирядився, — глузує той, показуючи багнетом на новий стан коліс у моєму возі.
Мені хочеться крикнути до цього чваньковитого „жовнєжа“:
— Не до Варшави, брешеш, а до Зелено-Гаївки! — але в моїй уяві лежить, як і зараз, розхристана мати, що рве з гарячки на собі сорочку, а брат Петро, засукавши рукава, розтирає їй тіло самогонкою, — і не може через це зірватись таке слово.
Я б'ю по жижках коня, обминаю обгорілий баркан, де кричать та плачуть, мов божевільні, люди, та пускаю коня вподовж переляканого села на всю прить…
Я знаю одно: серце моє запеклося на руїнах пожежі, що подекуди ще й досі горіла, спопеліло стражданнями села, і коли горло здавили сльози, я хотів витягти із своєї скриньки револьвера й стріляти кождого, кого зустріну по дорозі в шинелі, що нагадує колір жита…
— Стій, ти здурів, чи що? — гукає до мене з-під повітки дядько Василь. — Куди це ти вирядився? Я колеса з воза поховав, а ти панів до Волині відвозить рішив?
По доктора… Мати… — кинув йому під повітку слова, що змішалися з рясним дощем та заховали
